Цього року учні Литвинівської ЗОШ І-ІІІ ступенів разом з вчителями та працівниками школи здійснили  поїздку по історичних місцях, де виникло козацтво і почалася найяскравіша доба української історії. Це була можливість ще раз поклонитись могилі Кобзаря та насолодитись фантастичними краєвидами Дніпра з канівських висот. Місто Канів Черкаської області в усьому світі пов’язане насамперед з пам’яттю про великого українського поета, художника, мислителя Тараса Шевченка, з його могилою на Чернечій горі та літературно-меморіальним музеєм. 

І ось ми біля пам’ятника Тарасу Шевченку. Звідси, з гори, відкривається велична панорама: унизу повільно несе свої води широкий Дніпро, про який письменник Микола Гоголь писав, що рідко який птах долетить до середини цієї ріки, а за Дніпром, скільки бачить око – тягнуться зелені масиви лісів та гаїв.
      Ліворуч річку перетинає гребля Канівської ГЕС, а праворуч – первісні дніпровські береги, порослі вербами та верболозами, між яких біліє споруда Канівської пристані. На жаль, теплоходів ще чомусь не було на ріці, але зрідка пропливали моторні човни неподалік від рибалок, котрі у прибережних лозах вудили рибу.
 Могила Т. Г. Шевченка вражає. Її висота – 4 метри, ширина – близько 21 метра, а довжина – 23 метри.
             Екскурсовод  розповіла, що спочатку, після перепоховання Т. Г. Шевченка у травні 1861 року, на його могилу поставили чотириметровий дубовий хрест, який простояв понад 20 років, і котрого прибрали, бо почав уже підгнивати, у 1882 році замінили на білий металевий хрест, який було видно навіть з пароплавів, що пропливали Дніпром. Лише 1 липня 1923 року відбулося відкриття нового пам’ятника – стовпець-бюст на уцілілій основі пам’ятника-хреста. А через десять років на Тарасовій горі розпочали будувати Національний музей – пам’ятник Т. Г. Шевченку. Проводилися роботи й з проектування нового пам’ятника поетові. Скульптори хотіли встановити пам’ятник Т. Г. Шевченку в оточенні героїв його творів, але, на жаль, цій мрії не судилось збутись.
               У 1939 році скульптор Матвій Манізер, німець за походженням, став творцем того пам’ятника на могилі Т. Г. Шевченка, який ми бачимо зараз – постать нашого Великого Кобзаря, високо піднесена вгору, без постаменту зліт її сягає 6 м 20 см. На пам’ятнику викарбовано дати народження та смерті поета (1814-1861), а також рядки з його «Заповіту»:

…І мене в сім’ї великій, 
В сім’ї вольній, новій, 
Не забудьте пом’янути
Незлим тихим словом…

           Помилувавшись дніпровськими краєвидами, ми спустилися східцями вниз, до підніжжя Тарасової гори, підійшли по сніжно-білому піску до Дніпра, привіталися з великою рікою, доторкнулися руками до її тихих, спокійних хвиль, кинули на щастя по кілька монет у воду.
           А потім поїхали до Канівської Успенської церкви, де з 20 до 22 травня 1861 року стояла домовина з прахом великого поета і відбувалася панахида по Т. Г. Шевченку. Це ж тоді, 1861 року, звідси після урочистої Служби Божої, люди винесли труну, поставили на козацький віз, накрили її червоною китайкою, а замість волів впряглися самі і повезли до Чернечої гори (так вона тоді називалася, бо колись гора приваблювала до себе монахів, котрі копали собі тут келії), молодь – хлопці й дівчата – устеляли останній шлях Кобзаря зеленими гілками, наламаними в лісі. Попереду процесії несли портрет Т. Г. Шевченка. Близько сьомої години вечора труну з прахом поета опустили в могилу.
            З меморіальної дошки ми дізналися, що «Канівський Успенський собор закладено 1144 року (870 років тому!) Всеволодом Ольговичем – батьком визначного полководця Київської Русі, героя «Слова о полку Ігоревім» Святослава Всеволодовича. Об’єднання Руська рать під проводом Великого князя Київського Святослава Всеволодовича виступила з Канева супроти навали половецьких орд».
          Неподалік Канівської Успенської церкви – меморіал воїнам-визволителям землі канівської у роки війни 1941 –1945 рр., стоїть пам’ятник одному з захисників Канева, який тут загинув восени 1941 р., відомому дитячому російському письменникові Аркадію Гайдару. 
          І наостанок нашої подорожі до Канева, ми проїхали греблею Канівської ГЕС, помилувалися широчезним, як море, Канівським водосховищем і, сказавши «До побачення, Тарасе Григоровичу, до нових зустрічей, Каневе!», – вирушили до Литвинівки. Цю подорож на Тарасову гору ні учні ні вчителі не забудуть ніколи! А вірші поетові стали для нас ще цікавішими і ріднішими.

вчитель української мови та літератури

 Литвинівської ЗОШ І-ІІІ ст.  

 Сувид Алла Петрівна